Инна Мигуля
24 июль в 14:05 •
Вже більше тижня намагаюсь описати свої відчуття від книги Бориса Артемова «Марік». Не можу знайти відповідних слів і, мабуть, навіть не можу до кінця зрозуміти, що ж це за відчуття. Емоційні гойдалки: жах, розпач, лють, світлий смуток і давно забуті сльози. Просто і буденно описані страшні речі, смерть та руйнування, безвихідь... І від цього ще страшніше. Але... Книга не залишає тяжкого післясмаку, вона залишає читача у роздумах. Спливають спогади. Страшна весна 22-го року. Люди, які приїздили з Маріуполя і не тільки. Жінка в домашньому халаті та капцях, бо так тікала з дому того холодного березня. Очі... Як описати те, що в них було? Я досі не знаю. Знаю тільки одне - я більше ні в кого не хочу бачити таких очей.
Згадався хлопець, що рвався не звідти, а туди. Приїхавши за тисячі кілометрів, він прагнув врятувати свого батька. Я пам’ятаю, як ми проводжали його у той день, з «Епіцентру» відправлялась колона. Десятки машин, люди... Більшість суворо-зосереджені, але подекуди чутно сміх. Якесь сюрреалістичне відчуття. Я не могла тоді знайти слів, щоб сказати йому щось на прощання. Розуміла, що це може бути його остання подорож. Розуміла, що треба щось сказати. Розгубленість... Може, це і є те саме відчуття, що залишилось після «Маріка»? Тоді я знайшла слова. Я сказала: «Я буду думати про тебе». І думала. А зараз вже котрий день мене не відпускає «Марік». І я думаю про нього.
Дуже рекомендую прочитати.



Roxana Kharchuk
22 июль в 14:25 •
Якщо ви іще не читали книжку колишнього вчителя і журналіста із Запоріжжя Бориса Артемова "Марік", видану видавництвом "Білка" цьогоріч, маєте цю книжку прочитати. Вам дуже пощастить, якщо ви її прочитаєте. Звичайно, фіг цю книжку розрекламують усі ці глянцеві журнали та й електронні теж, однак досі нічого кращого про війну у нас написано і видано не було. Стиль -- суворий реалізм, навіть натуралізм, вражаючі деталі, іноді сентиментальні, пекучі до сліз. Мені найбільше припала до душі повість "Марік" й оповідання "Жіночий день". Загалом книжка про смерть і умирання, переважно про окуповані українські території, про помилкове переконання частини людства, зокрема росіян, наче вони не тріски, хоча насправді вони теж є ними, просто до них іще не дійшла сокира. Це також книжка про неймовірну силу літератури. Згаданий заблокований у підвалі Марік рятується тим, що пише щасливу історію про різдвяник. Скажу коротко: після цієї книжки хочеться жити. Вона дає надію. Дякую авторові за це .